§ 35.
1. Проблема.
Між поняттями України і Русі.
2. Причини. В 1991 році історичні землі Русі офіційно закріпились під назвою України, що створює проблему історичної об’єктивності та плутанини в свідомості громадян.
«Через використання північним сусідом руського імені,
самоназва Русь поки не повернулась на свою Батьківщину. Проте, варто зазначити,
що жоден народ не має самоназви в прикметнику: Франція – французи, Італія –
італійці, Україна – українці тощо. Тільки росіяни називаються прикметником
«руські». Причини в тому, що це «зрусневілий» народ, а не сам русин, тому назва
цілком чесна, але тому й неприйнятна українцям – русинам».
3. Ресурсність рішення. Слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі 1187 року, як терени Переяславського князівства – лише однієї з частин Русі. Пізніше помилково цим словом поляки почали окреслювати всю Русь, що також стало синонімом Малої Русі.
Україна – це не
етнічна самоназва, а зарубіжна прив’язка, як позначення окраїн, можливо також
просто синонім слова «Батьківщина» - Вкраїна. Багато разів оспівана поетами,
назва не має значення як історичне першоджерело народу, адже вся боротьба за
незалежність, яка велась впродовж століть, велась за незалежність саме Русі,
або хоча б її відокремлених князівств. Проте потрібно усвідомити, що немає
різниці між Україною і Русю, але є різниця між Русю і Росією. Їх тотожність –
це результат ідеологічної експансії, яка почалась ще при Катерині ІІ (§ 37). А так звана «великороська» нація утворилась із «зрусневілих» змішаних народностей
лише в ХVII-XVIII ст.
4. Бачення рішення. Повернення до джерел історичної правди - Відродження на Вкраїні самоназви «русини» (Rus, ruthen).
Проте сьогодні
говорити вже про чисте позначення Русі не можливо, адже ж без України, як ідеї,
народу ніколи не вдалося б вирватися з –під ярма гніту, тому позначення
Вітчизни може бути лише одне -
Україна-Русь.
5. Результат. Відродження русинського імені на Вкраїні.
§ 36.
1. Проблема.
Політична спекуляція питанням героїв та антигероїв.
2. Причини. Бути героєм України важко по двом причинам. Перша: Поки немає об’єднуючої внутрішньої ідеології, яка знайде ідеальні форми і зможе задовольнити всі потреби ймовірного середнього класу, люди розділені на різні ідеологічні групи – від комуністичних до націоналістичних, для яких, звісно ж і герої, й вороги різні. А значить більшість героїв України – герої лише для конкретної групи людей. Друге: Форма відношення до історичного минулого. За її принципами, героєм вважається в конкретний час лише той, хто підтримував політичні погляди тих, хто на цей час пише історію. В такому разі його вчинки перестають розглядатись об’єктивно і не розподілені на хороші й погані; з кожного героя намагаються зробити ікону, яку легко зруйнувати.
3. Ресурсність рішення. В історії України-Русі було багато поглядів на незалежність, на форму управління країною, чи шляхи досягнення добробуту людей, і їх реалізатори були простими людьми, незалежно від їх стану в суспільстві, а тому їх вчинки бували величними і нечесними, справедливими і підступними, іноді жорстокими навіть до інших груп співвітчизників. Кожна постать достатньо суперечлива, і це цілком нормально для реальних людей, а не ікон.
4. Бачення рішення.
Повинні бути виведені критерії героїчності, які
не повинні залежати від політики, адже політизована історія – не історія. Має
враховуватись причини і цілі вчинків людини за двома критеріями: Справа заради
добробуту народу і Справа заради справи.
- Згідно з
критерієм 1, як герої Великої Вітчизняної, так і ветерани ОУН-УПА заслуговують
на почесне місце й звання в історії. В свідомості багатьох людей хтось
обов’язково залишиться ворогом, оскільки їх діди протистояли один одному, але
справедливість історії полягає в тому, щоб пояснити причини і наслідки тих чи
інших подій. Всі ці люди боролись або за ідею країни, або за ідею рятування
народу від тих сил, які вважали руйнівними для його існування. Це дві форми
патріотизму.
- Згідно з
критерієм 2, головне – це порода, а не оточення. Людина, яка працювала заради загальнолюдської
справи без політичних (в нашій ситуації націоналістичних) підтекстів чи ідей в
основі, також має стояти на рівні із ідейними патріотами. Не важливо, гордо
називала вона себе «українцем» чи «радянською людиною», вона – дитина своєї землі.
Хто б парадом не командував, менталітет у наших людей залишається завжди
українсько – русинський. Вища норма патріотизму – робота на користь народу.
Фольклор через
пісні, думи, билини завжди оспівував не політичних героїв, а народних. Тож і
людей варто відзначати за етнічною приналежністю (§ 19), а не за місцем праці.
Тільки такий підхід
до історії може бути демократичним. Система не має права називати когось кращим
або гіршим за іншого, це суб’єктивна справа.
5. Результат. Історичне порозуміння й консолідація.
§ 37.
1. Проблема.
Історична традиція.
2. Причини. В основі великої кількості історичних проблем стоїть форма викладення історії та її усталена традиція. Історія України за прикладом історії Росії написана за принципом ідеї великодержавства. Немає сильного, єдиного правителя, князя, чи царя, немає історії. Тобто, повість переважно іде про правителів, боротьбу за владу та діючу політичну систему. Для країни, яка впродовж тисячі років перебувала в стані народної боротьби та внутрішніх роздорів, це руйнівна помилка. Взяти хоча б останні події на Майдані – він переміг не завдяки його лідерам, а скоріше всупереч.
3. Ресурсність рішення. Традицію держави Російської поклали троє німців: Г.Байер, Г. Міллер та А. Шлецер, а за ними й М. Карамзін, і тепер її оспорювати вважається не науково. Всі інші історики (С. Соловйов, В. Ключевський) лише повторювали традицію сформованої історичної міфології. Історія держави Російської побудована на ідеї «государя», без якого відпадає перенесення Русі на північ, побудова царства, а в подальшому імперії, тобто розпадається вся історична концепція. Звідси свята віра в Норманську теорію, адже вона дає витоки першого государя, звідси й міф про перенесення центра Русі із Києва в Суздаль, а потім в Москву. Це основа Російської історії, яка полягає в ідеї сили влади государя, де головне – це смути, перевороти, інтриги, імперія. Російська історія – це історія правлячої еліти. Якби це була історія без прикрашених образів великокнязів та великодержавців, то ми б читали про Московський улус з переважно фінно-угорським народом, який спочатку платив дань Русі, а потім до ХV століття прислужував монголо-татарам, про його експансію Новгородських та інших земель, та його об’єднання в одну країну з сибірськими народами, чиї землі й формують 80-90% Росії.
Українсько-русинська
історія – це історія народу, під час розквіту влади якого, він вирішував
важливі державні питання всенародно на Віче, а в важкі часи впродовж тисячі
років виступав як борець за волю. Герої України-Русі – це в першу чергу
богатирі, козаки, селяни, а государі, починаючи з відомих князів закінчуючи
сучасними президентами, скоріше руйнували добробут і стабільність, ніж навпаки.
Історична формула
великодержавства цілком прийнятна та зрозуміла для Росії, адже в них без правителів
неможлива сама історія. В Україні все навпаки – це історія великого народу,
який так і не зламали.
4. Бачення рішення. Новий підхід до описання історичних подій, де на першому місці виступає не правитель, а народ. Таким чином, повністю відпадають:
- проблеми із Норманською теорією, що є
конфліктним питанням для історії, яка базується на принципі «хто правив»
(актуальне для Росії, адже без неї руська концепція ламається);
- період
міжусобиць, в якому оповідь ітиме про Рюриковичів тих, хто приносив біди на
Київ, як уособлення тогочасної Русі, і хто приносив подальший розвиток, а не
про те, хто з ким воював в якому куточку, як центральна ідея внутрішнього життя
періоду. Це також розставить крапки над і – хто є хто, адже справжній
русинський князь ніколи не підніме руку на «матір городов руських» ;
- прихід Гедиміновичів до влади, який сьогодні
трактується як кінець Русі лише через те, що змінилась династія правителів і
Русь об’єдналась із Литвою (така трактовка була вигідна в період об’єднання із
Росією, коли навіть через українську історію пояснювали формування «старшого
брата» через перенесення вже не діючої династійної влади в інші краї);
- період ХХ
століття, в якому досі історія намагається вирішити хто правий – радянська
влада чи націоналістична опозиція. В даному питанні треба зрозуміти, що
ідеологічна розрізненість народу в минулому, яку необхідно об’єктивно описати,
не повинна негативно впливати на ідеологічне об’єднання народу в сьогоденні,
адже є руйнівною позицією. Тобто, ворог сьогоднішнього порозуміння, якими б
аргументами він не оперував, є ворог сьогоднішньої України-Русі.
За новою історичною
традицією:
- історія буде
починатись не з пошуку русинської державності, а її аналізу і пошуку русинської
народності, що залише витоки Російської історії в Скандинавії, а русинську
поверне в Полянську землю (Київщину);
- питання
Норманської теорії та міф про переселення Русі з етнічних київських земель у
Володимиро-Суздальські й Московські будуть просто зайвими й безглуздими;
- період
роздробленості перестане бути закінченням русинського імені на
українсько-русинських землях;
- постануть імена
видатних київських князів Ізяслава Мстиславича і його сина – продовжувача його
справи Мстислава, які відважно боронили Руську землю від
Володимиро-Суздальських загарбників;
- розподіл України
на Лівобережжя та Правобережжя поясниться як політичні маніпуляції з боку Сходу
і Заходу, через що формувалось різне бачення майбутнього Батьківщини, що
призводило нерідко до кривавої внутрішньої боротьби, а сьогодні виливається в
протистояння ветеранів Великої Вітчизняної й націоналістичних утворень.
5. Результат. Історичне порозуміння.
§ 38.
1. Проблема.
Використання російськими істориками русинської історії.
2. Причини. Російська держава міцно зав’язана на історії Русі за рахунок покладеної Катериною ІІ історичної традиції, проте ретельне дослідження першоджерел виявляє правду.
3. Ресурсність рішення. Московське князівство з’явилось вже в складі Тартарії – імперії татаро-монголів, як улус, в той час як Київська земля потерпала лише від їхніх набігів, а Новгород взагалі в цей час не можна до Московії віднести.
Після послаблення
влади ханів, в ХІV –
ХV столітті Московське князівство вийшовши із складу
Тартарії, як їх називали на Заході, в 1478 році підкоряє собі Новгород, приєднує
до себе найближчі улуси (князівства), і бажаючи створити нову державу, якій в
той час ніхто не міг бути реальним ворогом через спустошеність в боротьбі з
монголо-татарами, називає себе Третім Римом (царством) та Русю.
При Катерині ІІ з
політичних причин Русинська історія в Росії була додумана та стала офіційною,
всі інші були заборонені.
Крім того, важливо
донести наступні факти:
- Згідно з літописними даними, російські
території, які ніби лягли в основу Північної Русі, були «Залеськими» (від «за
лісами») землями племен, які тільки платили данину русинам – лише за таких умов
входили до складу Русі.
- За Нестором,
вздовж головної річки Росії Волги ще у Х столітті селились хазари й болгари, а
там, де зараз Москва, від Тули до Рязані, жили мордва, мещора, печора, мурома,
пермь – фінсько-угорські племена. Вони й лягли в основу так званих сьогодні
«руських».
- Династійна гілка
північних Рюриковичів, з яких, по-суті, й починається історія вже не Київського
періоду історії держави Російської, бере свій початок від Володимира Мономаха,
хоча він лише двічі побував в цих землях проїздом і все, що зробив, поставив
тут першу дерев’яну церкву.
- Набагато пізніше
з цих земель його шостий син Юрій Довгорукий та онук Андрій Боголюбський робили
розбійні набіги на Київ і Русь. Саме набіги, а не кроки в боротьбі за
великокняжий титул, адже, як показують факти, вони тільки й робили, що
грабували Київ. Такі перші великі князі Росії.
- Ніякого перетоку
русинів в Північні землі ніколи не було, тому що під час татаро-монгольських
набігів, які ніби стали головною причиною переселення русинів, саме Північ
(сьогоднішні російські землі) найбільше потерпали від їх навали і потім на
майже 300 років ввійшли в склад їх улусів. А великоруський народ сформувався вже
лише в ХVI-XVII століттях, в той час як україно-русинський давно існував і
нікуди не зникав, ні з ким не асимілювався. Сама Русь з її центром, древнім та
незмінним, у вигляді Великого князівства Руського у ХІІІ ст. ввійшла до складу Литовського, а потім частиною до Запорізької
Січі, де козаки боролись за відродження та незалежність Русі.
- Ніяких
грандіозних Невської битви та Льодового побоїща, через які прославився перший
«великий», виключно, російський, князь Олександр Невський, не було. Шведів та
тевтонів легко розбили через їх малу чисельність. Згідно з літописом, під час Льодового
«побоїща» 400 тевтонів загинуло, 60 потрапило в полон (про княжі втрати точної
цифри літопис не дає). Під час битви зі шведами взагалі постраждало лише 20
княжих воїнів. Навіть якби кожен з них вбив по 20 людей, що не можливо, сума
переможених не перевищувала б кілька сотень шведів. Це більше схоже на місцеві
розбірки, ніж на історичний подвиг.
- Те ж саме і з ім’ям
Дмитра Донського – під час битви на Куліковському полі ніякого розгрому Золотої
Орди не відбулось. Князь тільки підтримав одного хана в боротьбі з іншим.
І перший, і другий міфи
використовуються для відводу очей від того, наскільки віддано і Донський, і
Невський, і інші Московські князі служили монголо-татарам, пригнічуючи власний
народ.
4. Бачення рішення. Включення в історію України об’єктивної правди про слабкий зв'язок Русі й Росії, тобто без міфічних домішків про Північну та Південну Русь, та об’єктивного викладення русинської історії із збереженням етнічної назви без перейменувань «русинський народ» на раптом «український», як доказ прямого продовження історії русинського народу тепер вже українським.
5. Результат. Новітня офіційна історія України-Русі без
проросійської брехні.